Читать онлайн книгу "Битва під Берестечком. 1651"

Битва пiд Берестечком. 1651
О. Ю. Кирiенко

С. А. Марченко

І. А. Коляда


Знаменитi подii iсторii Украiни
Наймасштабнiшою битвою перiоду Украiнськоi нацiонально-визвольноi вiйни 1648 – 1654 рокiв була битва пiд Берестечком, де в бою зiткнулися, з одного боку, козацько-селянське вiйсько Богдана Хмельницького, його союзники кримськi татари та вiйсько Речi Посполитоi – з iншого.

Катастрофа пiд Берестечком стала останньою краплею, що переповнила чашу украiнсько-польськоi боротьби i зробила неможливим подальше спiльне iснування шляхетськоi Польщi та козацькоi Украiни в единiй державi. Пiсля цього громадянська вiйна, що формально тривала в однiй краiнi – Речi Посполитiй, остаточно переростае в украiнсько-польську вiйну.





С. А. Марченко, О. Ю. Кирiенко, І. А. Коляда

Битва пiд Берестечком. 1651





Вступне слово


Украiнська нацiональна революцiя середини XVII столiття е найважливiшим перiодом iсторii Украiни козацькоi доби. І незважаючи на те, що для украiнського народу ii пiдсумки були суперечливими: не вдалося вiдстояти незалежнiсть Украiнськоi козацькоi держави, яка до того ж була створена далеко не в межах тогочасних етнiчних кордонiв Украiни, а людськi втрати вiд военних дiй, епiдемiй, голоду, захоплення в турецький полон, мiграцiй та iн. обчислюються до 70 % населення (загальна чисельнiсть якого на 1648 рiк становила близько 4–5 млн. чол.), безперечно належить до тих iсторичних рубiконiв, що визначають на столiття розвиток народiв i нацiй.

«Украiнська революцiя 1648–1676 pp. належить до ряду европейських революцiй XVI–XVII ст. Вона становила важливу складову процесу зародження й утвердження на континентi нових суспiльних вiдносин, новоi цивiлiзацii», – наголошуе академiк В. Смолiй.

Цей пасiонарний спалах в Украiнi, що кардинально змiнив хiд нацiональноi iсторii, суттево вплинувши на геополiтичний розвиток Схiдноi Європи, був глибоко закономiрним явищем. Спрацював комплекс соцiально-економiчних, нацiонально-релiгiйних та полiтичних чинникiв, якi зробили широкомасштабний народний рух у серединi XVII столiття необхiдним i можливим.

Розпочавшись на початку 1648 року, народне повстання досить швидко охопило значну частину територii та населення Украiни, переросло у Нацiонально-визвольну вiйну, яка у свою чергу зумовила докорiннi змiни в нацiональному та суспiльно-полiтичному розвитку i поступово набула характеру нацiональноi революцii.

Наймасштабнiшою битвою перiоду Украiнськоi нацiональноi революцii середини XVII ст. е битва пiд Берестечком, де в бою зiткнулися, з одного боку, козацько-селянське вiйсько Богдана Хмельницького, його союзники кримськi татари та вiйсько Речi Посполитоi, з iншого.

Ця битва мала неабияке значення для обох сторiн: поляки прагнули взяти реванш за поразку у попереднiх битвах пiд Жовтими Водами, Корсунськiй, Пилявецькiй, Зборiвськiй та iн. i врештi-решт розправитися iз бунтiвниками; натомiсть козакам необхiдно було силою зброi остаточно довести право на iснування власного державного утворення – Держави Вiйська Запорозького.

Однак якщо перемога козакiв дала б, мабуть, iм усi шанси на остаточний розгром Речi Посполитоi, яка знаходилася на межi соцiально-полiтичного краху, та здобуття повноцiнноi незалежностi козацькоi держави, то перемога полякiв, що стала реальнiстю, лише загострила подальший перебiг нацiональноi революцii.

Битва пiд Берестечком залишила багато невирiшених питань. В iсторичнiй науцi i нинi немае единого погляду на результат битви. Це була катастрофа украiнського вiйська, його поразка чи нiчия, тактичний вiдхiд козакiв? Дискусiйним залишаеться й питання про полонення Б. Хмельницького татарським ханом: чи справдi украiнський гетьман був узятий у заручники ханом, чи це був такий маневр Б. Хмельницького для виправдання свого вiдходу з поля бою. Усе ж якщо оцiнювати перебiг бойових дiй на полi пiд Берестечком, то вирiшальним фактором у перевазi польського вiйська над украiнським стала втеча з поля бою кримського хана, який, позбавивши козакiв стратегiчно важливоi кримськоi кiнноти, прирiк iх на поразку. Не-з'ясованим також залишаеться визначення справжнiх мотивiв утечi хана.

Врештi-решт, якщо поляки й оцiнили свою перемогу як реванш за всi понесенi шляхтою до того поразки вiд козакiв, то було очевидно, що остаточно придушити козацький рух iм аж нiяк не вдалося, однак Берестечкова катастрофа (як прийнято ще називати цю битву) зводила нанiвець автономiю козацькоi держави.

Катастрофа пiд Берестечком стала останньою краплею, що переповнила чашу украiнсько-польськоi боротьби i зробила неможливим подальше спiльне iснування шляхетськоi Польщi та козацькоi Украiни в единiй державi. Пiсля цього громадянська вiйна, що формально тривала в однiй краiнi – Речi Посполитiй, остаточно переростае в украiнсько-польську вiйну.




Нацiонально-визвольна вiйна середини XVII столiття: передумови та причини


У серединi XVII ст. в украiнських землях вибухнуло народне повстання, що кардинально змiнило хiд нацiональноi iсторii. Однак ця подiя була закономiрним явищем, зумовленим низкою причин соцiально-економiчного, полiтичного i нацiонально-релiгiйного характеру.

На середину XVII ст. погiршувалася соцiально-економiчна ситуацiя в украiнських землях, що входили до складу Речi Посполитоi. Це було пов'язано насамперед з тим, що наприкiнцi виснажливоi для Захiдноi Європи 30-лiтньоi вiйни (1618–1648 pp.) Рiч Посполита стае одним з головних експортерiв хлiба та iншоi сiльськогосподарськоi продукцii. Така зовнiшньоекономiчна орiентацiя суттево вплинула на структуру помiщицьких господарств у краiнi. Для зниження собiвартостi продукцii польська шляхта пiшла шляхом «нового» закрiпачення селянства та посилення визиску з нього. Поряд з цим у Захiднiй Європi в цей час уже розпочався зворотний процес – поступове звiльнення селянства вiд влади феодалiв. «Нове» крiпацтво, що склало основу фiльваркового господарства феодала, вирiзнялося своею товарно-грошовою орiентацiею, зростанням кiлькостi продукцii, зорiентованоi для продажу на ринок. Фiльварок перетворився на орiентоване на експорт аграрне господарство, що приносило значнi прибутки. Його рентабельнiсть та прибутковiсть забезпечували зростаюча панщина (5–6 днiв на тиждень) та невпинно зростаючi натуральнi й грошовi податки. Влада пана була безмежною: вiн за своiм бажанням мiг визначити долю селянина-крiпака, його родини.

Поряд з цим фiльварково-панщинна система гальмувала розвиток капiталiстичноi кооперацii та початкових форм мануфактурного виробництва в Речi Посполитiй, перешкоджала формуванню единого внутрiшнього ринку.

Потерпали в цей час украiнськi селяни не тiльки вiд такоi фiльварково-панщинноi системи та польських панiв, але й вiд так званих «орендарiв». Польськi пани-феодали часто здавали своi маетки та землi в оренду пiдприемцям-евреям, якi, маючи на метi в короткий строк повернути з прибутком вкладенi грошi, нещадно експлуатували селян, обтяжуючи iх непомiрними податками.

У складнiй ситуацii перебувало i мiщанство, особливо тих мiст, якi вважалися приватною власнiстю феодалiв. Мiщани виконували повинностi та сплачували податки: чинш, церковну десятину та iн. Хоча на початку XVII ст. бiльшiсть мiст Украiни користувалася магдебурзьким правом, однак на практицi воно часто iгнорувалося або дiяло в урiзанiй формi. Так, самоврядування постiйно обмежувалося; вiйтiв (управителiв мiста), як правило, призначав польський уряд, а не обирали мiщани, як того вимагало магдебурзьке право. До того ж, користуючись правом безмитного вивезення своiх товарiв i монополiею на виробництво та переробку рiзних видiв продукцii, магнати досить успiшно конкурували з жителями мiст у торговельно-промислових операцiях, вiдбираючи в останнiх джерело прибутку.

Незадоволенi своiм становищем були i реестровi козаки. Реестрове козацтво являло собою промiжний стан мiж шляхтою i селянством. Реестровi козаки були звiльненi вiд податкiв, отримували жалування з державноi казни i не пiдпорядковувалися мiсцевiй адмiнiстрацii. На середину XVII ст. авторитет, вплив i активнiсть козацтва зростали, а права дедалi бiльше обмежувалися, магнати iгнорували козацькi привiлеi. Намагаючись узяти козацтво пiд контроль, польськi можновладцi пiсля придушення селянсько-козацьких рухiв кiнця XVI ст. – 20 – 30-х pp. XVII ст. у сiчнi 1638 року наполягли на прийняттi «Ординацii Вiйська Запорозького», яка, за оцiнкою сучасних iсторикiв В. Смолiя та В. Степанкова, «фактично передбачала лiквiдацiю козацтва як стану зi своею юрисдикцiею та перетворення козацтва на одну iз складових частин польського вiйська, з чiтко визначеними межами осiлостi та максимально урiзаними вольностями». «Ординацiя» обмежувала самоврядування реестровцiв, скасовувала виборнiсть козацькоi старшини, лiквiдовувала козацький суд, на чолi вiйська замiсть гетьмана було поставлено польського комiсара, а посади полковникiв обiймала польська шляхта. Крiм того, козацький реестр скорочувався до 6 тис. осiб, а всi виключенi з реестру мали повернутися до свого попереднього стану. Всi цi заходи поклали край «козацькому свавiллю», i наступне десятирiччя увiйшло в iсторiю як перiод «золотого спокою».

Внутрiшньополiтична ситуацiя в украiнських землях у серединi XVII ст. характеризувалася також посиленням з боку польських магнатiв полiтики нацiонального та культурно-релiгiйного поневолення населення Украiни.

Серед чинникiв, що могли сприяти розгортанню Нацiонально-визвольноi вiйни, можна назвати слабкiсть королiвськоi влади та змiцнення великого феодального землеволодiння. Слабкiсть королiвськоi влади найперше полягала у малочисельностi власного королiвського вiйська, натомiсть мiсцевi магнати, такi як князь Я. Вишневенький, «некоронований господар» Лiвобережноi Украiни, могли утримувати багатотисячне вiйсько i не пiдкорятися волi короля.

Окрiм цього, королiвська влада не мала повного контролю над реестровим козацтвом, яке перетворилося на впливову силу, яку король Владислав IV, що високо цiнував вiйськовi здiбностi козакiв i керував ними пiд час Московськоi, Хотинськоi i Смоленськоi воен, намагався використати як противагу магнатськiй сваволi.

Отже, всi охарактеризованi вище передумови та причини призвели до того, що народне повстання, котре розпочалося на початку 1648 року, охопивши бiльшу частину територii та населення Украiни, невдовзi переросло у Нацiонально-визвольну вiйну, яка поступово набула характеру Нацiональноi революцii.

Повстання проти польсько-шляхетського панування розпочалося в лютому 1648 року iз захоплення невеличким загоном козакiв у 300 чи 500 воякiв, очоленим чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, Запорозькоi Сiчi, де останнього i було обрано гетьманом Вiйська Запорозького.




Гетьман Богдан ХмельницькиЙ


Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року вiдомо небагато. Вважаеться, що майбутнiй гетьман народився 27 грудня 1595 року, на свято Святого Федора Начертаного. Мiсце народження Б. Хмельницького також достеменно невiдоме. Найбiльш поширеною е версiя, що Богдан Хмельницький походив з украiнцiв дрiбношляхетського роду (гербу «Абданк»). На думку найбiльш авторитетних дослiдникiв бiографii козацького ватажка В. Смолiя i В. Степанкова, Б. Хмельницький, виходячи з норм тогочасного польського права (зокрема статуту 1505 p.), не належав до шляхетського стану. Адже, по-перше, шляхетство велося по материнськiй лiнii. Якщо шляхтич брав шлюб iз плебейкою, вiн автоматично позбавляв своiх майбутнiх дiтей шляхетства. А матiр'ю Богдана була козачка, тобто особа не гербова. По-друге, Михайло Хмельницький був покараний на iнфамiю (покарання за якесь свавiлля, борги, вiдмову коритися судовим ухвалам), що передбачала втрату шляхетства, тому його дiти не могли успадкувати шляхетства (принаймнi до скасування iнфамii), навiть якби вiн одружився зi шляхтянкою. Інше питання, що у сповненому небезпек повсякденному життi на прикордоннi Дикого поля серед козакiв, якi вважали свiй статус воякiв рiвним шляхетському, юридичнi тонкощi, а саме успадкування шляхетства, рiдко бралися до уваги, тому син чигиринського пiдстарости вважав себе повноправним шляхтичем, i цього нiхто не оскаржував.

Як аргумент проти шляхетського походження Богдана наводиться також те, що його сина Юрiя король вважав за потрiбне нобiлiтувати (надати дворянський титул). Інший аргумент – те, що за «Ординацiею» 1638 року Богдана Хмельницького позбавили посади вiйськового писаря, а посади такого рiвня були зарезервованi лише за шляхтичами.

Бiльш впевнено можна стверджувати, що предки Б. Хмельницького проживали у захiдному регiонi Украiни. Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був на службi у коронного гетьмана Станiслава Жолкевського, а потiм у його зятя Яна Даниловича. 1620 року вiн брав участь у походi Жолкевського на Молдавiю й загинув у битвi з татарами пiд Цецорою. Матiр Богдана була козачкою i, найiмовiрнiше, звалася Агафiею. Згодом пiсля смертi чоловiка вона одружилася зi шляхтичем i «королiвським жовнiром» Василем Ставецьким, який пiзнiше служив у вiйську Речi Посполитоi в Бiлорусii.

Логiчним е припущення, що Богдан отримав початкову домашню освiту, а далi навчався в парафiяльнiй школi. Палеографiчний аналiз власноруч написаних гетьманом листiв виявив почерк з прикметними рисами Киiвськоi школи. Тому не виключено, що навчався вiн у школi при якомусь iз киiвських монастирiв. Можливо, десь у 1609 роцi, на пропозицiю гетьмана Жолкевського, батько вiддав його до Львiвськоi езуiтськоi колегii, де вiн був учнем Андрея гонце-ля-Мокрського, доктора теологii, вiдомого письменника i проповiдника. Там майбутнiй гетьман навчався п'ять-сiм рокiв, де був добре обiзнаний iз всесвiтньою iсторiею, в колегii вiн дiстав глибокi знання латини, досконало володiв польською мовою, а згодом навчився ще турецькоi, кримськотатарськоi i французькоi мов. У 1648 роцi Мокрський входив до депутацii львiвських мiщан до Хмельницького, що облягав Львiв iз своiм вiйськом i татарами. Гетьман упiзнав Мокрського i, залишившись один на один, упав у ноги своему вчителевi та дякував за навчання.

Вступивши до реестрового козацтва, Б. Хмельницький пiд час одного з боiв пiд Москвою врятував королевича Владислава, i потiм той завжди прихильно до нього ставився. 1620 року в битвi пiд Цецорою батько й син Хмельницькi потрапили у турецький полон. Також е думка, що старший Хмельницький загинув у цiй битвi. Знаходячись у Стамбулi, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачiв турецького флоту, водночас удосконалюючи свое знання турецькоi.

У 1622 роцi Б. Хмельницький утiк з полону (версii про викуп матiр'ю чи знайомими вважаються малоймовiрними в останнiх бiографiях Богдана Хмельницького), а батько залишився у Портi й незабаром помер. Також в деяких наукових працях висловлюеться думка про фiнансову допомогу козакiв, якi видiлили кошти на викуп сина старого товариша.

Про життя та дiяльнiсть Б. Хмельницького з 1622-го по 1637 рiк також немае достеменноi iнформацii. Усi пiзнiшi оповiдi про його великi подвиги у вiйнах з татарами, турками, Москвою (пiд час Смоленськоi вiйни 1632–1634 pp.) не мають документального пiдтвердження. Безперечним е лише те, що починаючи з 20-х pp. XVII ст. Б. Хмельницький перебував у лавах козакiв, зокрема служив у Чигиринському полку, разом з яким брав участь у вiйськових походах проти татар i полякiв.

Десь у тридцятирiчному вiцi Б. Хмельницький одружився з Ганною Сомкiвною з родини заможного козака з Переяслава. Тодi ж вiн разом з молодою дружиною оселився на успадкованому вiд батька хуторi Суботiв бiля Чигирина. З 1637 року Б. Хмельницький серед вищоi козацькоi старшини. Вiн брав участь у повстаннi проти Польщi i як вiйськовий писар пiдписав капiтуляцiю пiд Боровицею 24 грудня 1637 року. Восени 1638-го Б. Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Є пiдстави вважати, що вiн належав тодi до тiеi частини старшини, яка вважала за можливе порозумiння Вiйська Запорозького з Польщею. Однак подальший хiд подiй довiв майбутньому гетьману повну неможливiсть досягнення згоди. Польська «Ординацiя» 1638 року скасувала автономiю Вiйська Запорозького й поставила козакiв у безпосередню залежнiсть вiд польськоi вiйськовоi влади в Украiнi. Б. Хмельницький втратив вiйськове писарство (цей уряд був скасований) i став одним iз сотникiв Чигиринського полку.

Наступнi роки Б. Хмельницький присвятив переважно своему господарству на Чигиринщинi (Суботiв, слобода Новоселище й сумiжнi землi). Але самого господарства було замало для нього. В украiнськiй iсторiографii iснуе непiдтверджена легенда про те, що 1645 року вiн разом з козацьким загоном у 2 тисячi воякiв перебував на службi французького уряду й, мабуть, брав участь в облозi Дюнкерка, де познайомився з визначним французьким полководцем – принцом Конде.

Цiнуючи полководський талант Б. Хмельницького, король Владислав IV, що готував вiйськову коалiцiю проти Османськоi iмперii (у складi Польщi, Венецii та iнших держав), мав намiр залучити його до командування козаками Вiйська Запорозького. У квiтнi 1646 року Б. Хмельницький був одним з козацьких старшин, з якими Владислав IV обговорював у Варшавi плани майбутньоi вiйни. Все це забезпечило Хмельницькому широкi вiйськовi й полiтичнi знайомства та зв'язки.

У майбутнього гетьмана було чимало ворогiв i заздрiсникiв, зокрема це були польськi можновладцi в Украiнi, полiтичнi противники короля Владислава IV Особливо вороже поставився до майбутнього гетьмана новий (з 1633 р.) власник Чигиринщини – коронний хорунжий Олександр Конецпольський. За допомогою свого чигиринського пiдстарости Д. Чаплинського, який мав особистi рахунки з Богданом Хмельницьким, вiн вирiшив позбавити його маетку в Суботовi. Чаплинський вчинив гвалтовий «наiзд» на Суботiв (хоч Хмельницький мав на нього королiвський привiлей з 1646 p.), що було в тi часи звичною справою, зруйнував економiю й пограбував майно Б. Хмельницького, а слуги Чаплинського на чигиринському ринку сильно побили малого сина Хмельницького. Серед цих турбот i тривог у 1647 роцi померла дружина Б. Хмельницького, а в кiнцi того ж року, отримавши iнформацiю про пiдготовку невгамовним козацьким сотником козацького повстання, О. Конецпольський наказав ув'язнити й стратити Б. Хмельницького, якого врятувала лише допомога та порука його друзiв – чигиринських старшин, зокрема полковника С. Кричевського – кума й однодумця Б. Хмельницького.

Конфлiкт з О. Конецпольським i напади його засланцiв на маетки та завдана кривда родинi Б. Хмельницького стали безпосереднiм приводом до початку повстання. Так, у кiнцi грудня 1647 року Б. Хмельницький з невеличким (300 чи 500 воякiв) загоном козакiв подався на Запорожжя, де його згодом було обрано гетьманом.

«До вас принiс душу i тiло, сховайте мене, старого товариша, боронiть самих себе! З'еднаймося, браття, повстанемо за вiру православну, вiдновимо волю народу нашого i будемо единi…» – заявив Б. Хмельницький у присутностi кошового отамана, старшин та козакiв, звертаючись до запорозького товариства. Сiчове товариство вiдповiло йому: «Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!»




Першi перемоги


Багато iсторикiв подають вiдомостi про те, що повстання Богдан Хмельницький готував завчасно, вже у 1647 роцi навколо нього сформувалося коло однодумцiв, були розробленi стратегiчнi плани. Головним завданням для майбутнього гетьмана було заручитися зовнiшньополiтичною пiдтримкою. Ще напередоднi розгортання вiйськових дiй Б. Хмельницький хотiв узяти собi у союзники кримських татар. Пiдтримка Кримського ханства була надзвичайно важливою для нього, адже вона забезпечувала власний тил i дозволяла посилити повстанське вiйсько мобiльною татарською кiннотою, яка могла ефективно протистояти польськiй. Гетьман сам вiв переговори з кримчаками i навiть залишив у Криму як гаранта-заручника свого сина. У серединi березня 1648 року союз було укладено, i на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тисячi татарських воякiв на чолi з Тугай-беем.

На початку повстання Богдан Хмельницький мав вирiшити кiлька военно-стратегiчних завдань: лiквiдувати оперативно-стратегiчну перевагу польськоi армii у кавалерii, залучивши до складу повстанського вiйська татарську кiнноту; отримати военну допомогу вiд держав-сусiдiв, у першу чергу вiд Османськоi iмперii та Молдови; створити власний артилерiйський арсенал, систему розвiдки; вирушити iз зiбраним вiйськом iз Запорожжя на Надднiпрянщину та Брацлавщину, використовуючи пiдтримку населення цих районiв, розгорнути военнi дii проти польськоi армii; досягти кiнцевого пункту походу – м. Бiла Церква, де поставити перед польським урядом ряд вимог: визнати козацтво привiлейованим станом Речi Посполитоi, повернувши йому права i вольностi, збiльшити козацький реестр, гарантувати захист православноi церкви, припинити процес насильницького окатоличення.

Поповнення козацького вiйська навеснi 1648 року вiдбувалося, головним чином, за рахунок повстанцiв з Киiвщини й Заднiпрянщини (сучаснi Полтавщина й Чернiгiвщина).

Коли военачальники коронного вiйська, що стояло на Киiвщинi, мiж Корсунем i Черкасами, гетьмани М. Потоцький i М. Калиновський, дiзналися про вiйськово-стратегiчнi задуми Богдана Хмельницького, то вирiшили зараз же, як тiльки розпочнеться весна, йти на Запорожжя i там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб вiн перекинувся на всю Украiну.

У квiтнi 1648 року М. Потоцький послав на приборкання повстанцiв частину реестрових козакiв на чайках Днiпром пiд проводом полковникiв С. Кричевського, С. Вадовського та вiйськових осавулiв І. Караiмовича й І. Барабаша, а також вiддiл нiмецькоi пiхоти. Вони мали з'еднатися бiля Кодака з вiддiлом, який рушив 21 квiтня «полем» пiд проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому вiддiлi була решта реестровцiв – понад 2500 чоловiк – пiд проводом комiсара Я. Шемберга, 1200 драгунiв-украiнцiв i понад 1500 жовнiрiв iз кварцяного вiйська. Це був авангард, слiдом за яким рушило через кiлька днiв з-пiд Корсуня й головне вiйсько, в якому було не бiльше 5–6 тисяч воякiв.

Перша битва Богдана Хмельницького вiдбулася на Жовтих Водах (правий берег Днiпра, на пiвденний захiд вiд сучасного Кременчука) 29 квiтня – 16 травня 1648 року. 6-тисячний передовий загiн полякiв зустрiвся з об'еднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. При появi татарськоi кiнноти поляки одразу сховались у таборi. Козаки пiдiйшли пiд самi польськi шанцi, пiдкопалися, пiдвезли гармати, порох та почали приступ. Але поляки мали сильнiшу артилерiю й вiдбили напад запорожцiв. Тодi розпочалася позицiйна боротьба. Повстанцi замкнули звiдусiль польський табiр, почали його обстрiлювати, перiодично йдучи на нього приступом: «день i нiч боротьба з ними була, i по кiлька разiв на день». ЗО квiтня 1648 року штурм польського табору розпочався наступом украiнськоi пiхоти за пiдтримки татарськоi кiнноти. Чисельнiсть татарськоi кiнноти при штурмi польського табору була мiнiмальною, але перебування навколо табору ii полкiв, готових до бою, стримувало проведення контратак польськоi кавалерii проти наступаючоi козацькоi пiхоти. Але поки що козацький штурм не мав успiху. У полякiв на вежах було 10 гармат. Б. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати фальконети малого калiбру. Бойовi дii ЗО квiтня – 1 травня 1648 року показали, що такою силою польський табiр не здобути. 8–9 травня татарська кiннота залишила Жовтi Води i пiшла в район зосередження на Інгульцi, де хан збирав усi сили для допомоги Богдану Хмельницькому. Польський табiр залишався в облозi козакiв.

Б. Хмельницький знав, що Днiпром проти нього йдуть не самi поляки, а реестровi козаки, посланi ними, тобто такi самi православно-руськi люди, як i всi украiнцi, лише зобов'язанi службою польському королю. І запорозький вождь зважився вплинути на iхнi почуття, аби вiдiрвати iх вiд полякiв. Полишивши табiр, Б. Хмельницький поспiшив до правого берега Днiпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечерi 3 травня пiдiйшли й пристали до берега реестровi козаки. За допомогою таемних агентiв Б. Хмельницький зумiв пробудити у реестрових козакiв таку ненависть до полякiв, що вони, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, перебили своiх начальникiв І. Барабаша, С. Вадовського, І. Караiмовича та iнших i, покидавши iхнi тiла у Днiпро, 4 травня приедналися до сил гетьмана Б. Хмельницького. До Жовтих Вод iх доставили на прохання Б. Хмельницького кiньми Тугай-бея. 12 травня реестровi полки, що перейшли на бiк повстанцiв, у повному бойовому обладунку пройшли повз обложений польський обоз, давши вiтальний залп iз самопалiв, пiсля чого козаки Переяславського, Бiлоцеркiвського полкiв i драгуни на чолi iз своiм капiтаном перейшли на бiк украiнського гетьмана. Це змусило С. Потоцького i Я. Шемберка вже 13 травня вдатись до переговорiв. Але через непоступливiсть спочатку Тугай-бея, а наступного дня С. Потоцького переговори зiрвалися, i козаки знову пiшли на штурм табору. До вечора козаки вибили жовнiрiв Шемберка з шанцiв. Пiсля цього С. Потоцький вирiшив розпочати негайний вiдступ. Вночi 15 травня польське вiйсько вишикувалося для здiйснення маршу до урочища Княжi Байраки в умовах козацького оточення не «табором» з возовою рухомою обороною, а в iнший похiдно-бойовий порядок – так зване «старе польське шикування». Це шикування мало вигляд великого, порожнього всерединi кiнного чотирикутника, готового з кожного боку до негайноi кавалерiйськоi атаки. С. Потоцький просунувся на 8 – 12 км уздовж урочища Княжi Байраки. Тугай-бей, прагнучи захопити всю здобич, вирiшив самотужки розбити супротивника, але поляки мужньо вiдбивали всi татарськi наiзди. Тодi бей покликав на допомогу сили Б. Хмельницького. На свiтанку була введена у бiй козацька пiхота, яка застосувала проти рухомого польського табору польову артилерiю, маневруючи гарматами за допомогою верхових коней. Табiр було зупинено i в однiй з балок узято в облогу. Втрати польського вiйська вiд цих атак були такi великi, що це викликало занепокоення у татар-союзникiв, якi були зацiкавленi захопити якнайбiльшу кiлькiсть полонених.

Жовтоводську битву в результатi оточення та знищення противника пiхотою i артилерiею Богдана Хмельницького, кiннотою Тугай-бея було закiнчено у першiй половинi дня 16 травня 1648 року в районi, обмеженому селами (назви сучаснi) Попельнасте, Громiвка, Холодiiвка, Григорiвка Днiпропетровськоi областi. Командний пункт Богдана Хмельницького на кiнцевому етапi битви перебував у Княжих Байраках (бiля села Григорiвка). Так завершилася перша переможна битва Нацiонально-визвольноi вiйни, що мала величезне полiтичне i военне значення.

Важливим надбанням военного мистецтва Богдана Хмельницького у битвi на Жовтих Водах було застосування передового загону, сформованого з татарськоi кiнноти, для зупинки ворога i прикриття головних сил козацькоi армii. Характерною особливiстю битви також стало застосування оперативного маневрування (з урахуванням просування вiйськ), щоб створити вигiднi умови для розгрому ворога, зокрема розгрому його по частинах, а також тактичного маневрування на полi бою, зокрема вогнем артилерii. У ходi першоi битви дуже гостро постало питання забезпечення украiнського вiйська артилерiею. Гетьман Хмельницький вирiшив реорганiзувати артилерiю. Так, ним була створена легка полкова артилерiя на двоколiснiй тязi та важка польова артилерiя, яка ще називалася артилерiя головного командування. До першоi вiн зарахував 15 гармат, а до другоi – 11. Це був початок якiсноi реорганiзацii вiйська Богдана Хмельницького, внаслiдок якоi артилерiя отримала статус окремого роду вiйська. Забезпечення украiнськоi армii артилерiею залишалося на той час ще незадовiльним – до однiеi гармати на тисячу воiнiв. Пiзнiше Б. Хмельницький довiв цей показник до вимог часу – 4 гармати на одну тисячу воiнiв. У його арсеналi стане не менше 120 одиниць полковоi артилерii i близько ЗО гармат артилерii головного командування.

Наступною битвою Нацiонально-визвольноi вiйни Б. Хмельницького була битва пiд Корсунем, що вiдбулася 25–26 травня 1648 року. Вранцi 25 травня, маючи звiстку про поразку передового загону пiд Жовтими Водами й переконанi пiдiсланим козаком у тому, що повстанцi значно переважають iх, командувачi 20-тисячних головних польських сил М. Калиновський та М. Потоцький залишили вигiднi позицii пiд Корсунем i, маючи за поводиря таемного агента гетьмана, почали вiдступати, долаючи багато перешкод. 26 травня в однiй з балок неподалiк вiд Корсуня поляки, що рухалися обозом, були зупиненi й атакованi з усiх бокiв козацьким вiйськом, яке без урахування козацькоi кiнноти зросло до 15 тисяч.

Поляки зазнали нищiвноi поразки. Б. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачi польсько-шляхетськоi армii, 80 великих вельмож, 127 офiцерiв, 8520 жовнiрiв, 41 гармата.

За шiсть днiв до битви пiд Корсунем помирае король Польщi Владислав IV. Отже, Рiч Посполита разом втрачае короля, командирiв i армiю.

Серед чинникiв, що сприяли перемозi Б. Хмельницького пiд Корсунем, було вдале оперативне маневрування козацькоi армii шляхом проведення форсованого маршу вiд Жовтих Вод до Корсуня та оточення польського вiйська в районi Корсунь – Стеблiв – Ситники. Для здiйснення оперативного маневрування головнi сили украiнськоi армii просувалися у смузi шириною до 13 км, що забезпечило одночаснiсть iх виходу в район битви. При цьому Б. Хмельницький використав високу рухомiсть татарськоi кiнноти для створення самостiйного передового загону, який наздогнав i затримав польське вiйсько, а також прикрив вихiд в район битви головних сил украiнськоi армii. Уже першi битви дарували Богдановi Хмельницькому на все життя побратимiв – талановитих военачальникiв Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна.

Пiсля Корсунськоi перемоги Б. Хмельницький отаборився пiд Бiлою Церквою. Звiдти вiн звернувся до украiнського народу з Унiверсалом, закликаючи його взяти участь у Нацiонально-визвольнiй вiйнi на добрих конях i зi справною зброею проти своiх «розорителiв, озлобителiв i супостатiв». Козацька армiя Б. Хмельницького за короткий час досягла бiльше 100 тисяч воякiв.

Невдовзi пiсля блискучих перемог украiнськоi армii в битвi пiд Жовтими Водами та Корсунем нацiонально-визвольний рух охопив усю Украiну. Влiтку 1648 року Киiвське, Брацлавське, Чернiгiвське i частина Подiльського воеводства була звiльнена з-пiд влади польськоi шляхти. Значно активiзувалися дii повстанцiв у Галичинi i на Волинi. Пiсля втрати майже всього коронного вiйська в битвi пiд Корсунем единою значною военною силою Речi Посполитоi в Украiнi була надвiрна армiя князя i воеводи руського Яреми Вишневецького. Отримавши звiстку про поразку пiд Корсунем, Ярема Вишневецький виступив iз Заднiпрянщини. На Лiвобережжi великi повстанськi загони вже на початку червня 1648 року розгромили резиденцiю Яреми Вишневецького в Лубнах, а протягом цього ж мiсяця здобули Борзну, Нiжин i Новгород-Сiверський. По пiвденнiй Киiвщинi, Брацлавщинi й Подiллю, випалюючи шляхетськi садиби й здобуваючи мiста та мiстечка, пройшли загони Максима Кривоноса, Івана Ганжi, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершадi, Неминикорчми, Кошки (Кушки), Степка та iн.

У липнi-серпнi 1648 року з'еднанi селянсько-мiщанськi формування з'явилися на Волинi й Полiссi, а наприкiнцi серпня 1648-го – в Галичинi й на Покуттi, до осенi 1648 року повстанським рухом було охоплено весь простiр вiд Чернiгово-Сiверщини до Карпат.

У другiй половинi червня 1648 року, пробившись iз 8-тисячним надвiрним вiйськом з Лiвобережжя на Полiсся, князь Ярема Вишневецький, до якого приедналися пiдроздiли шляхтичiв Тишкевича, Осинського, Заславського, проходячи через Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнiвку, Немирiв та Прилуки, брутально та жорстоко придушувало повстання у цих населених пунктах.

У липнi 1648 року, враховуючи невпевненiсть у перспективi укласти тривале перемир'я з польською владою i прагнучи надати пiдтримку повстанському руху на Волинi i Подiллi, якi стали об'ектом каральних дiй Я. Вишневецького, Б. Хмельницький дав завдання полковнику М. Кривоносу взяти пiд свiй контроль ситуацiю в краi. Для здiйснення цього завдання йому пiдпорядковувалися Бiлоцеркiвський, Уманський, Вiнницький та Корсунський полки. Штаб М. Кривоноса розташувався у мiстечку Прилуки. 6 липня повстанський загiн пiд керiвництвом бiлоцеркiвського полковника І. Гирi та Дмитра Кривоносенка (сина М. Кривоноса) почав штурм Махнiвки (35 км пiвнiчнiше Прилук), родового маетку Тишкевичiв. Зважаючи на благання киiвського воеводи Я. Тишкевича врятувати його маетки вiд повстанцiв, князь Я. Вишневецький, який перебував пiд Острополем (на Волинi, 25 км на пiвденний схiд вiд Старокостянтинова), швидким маршем рушив на Махнiвку i пiдiйшов сюди у той момент, коли повстанцi захопили мiстечко. Раптова атака кiнного загону Я. Вишневецького була несподiванкою для повстанцiв. Того дня йшов сильний дощ, порох став вологим, i тому кiннi корогви полякiв, якi атакували повстанцiв, не зазнали вiдчутних втрат. Козаки, залишивши Махнiвку, негайно перейшли до польовоi оборони пiд захист 12-рядного табору з возiв. Пiдiйшовши до козацького табору з основними силами, Я. Вишневецький не наважився його атакувати i вiдiйшов за р. Гнилоп'ять. Уранцi 18 липня козацький табiр, зберiгаючи бойовий порядок, вирушив у напрямку Погребища. Посилившись пiдкрiпленнями, якi привiв з м. Прилуки М. Кривонiс, повстанцi знову оволодiли Махнiвкою. Я. Вишневецькому вдалося вiдiрватися вiд посланих навздогiн за ним козакiв, просуваючись швидким маршем за маршрутом Бердичiв – Чуднiв – Чортория – Грицiв – Росолiвка (пiд Старокостянтиновом).

23 липня 1648 року повстанський корпус Максима Кривоноса здобув Полонне. У той же час пiд Старокостянтиновом вiйська Я. Вишневецького i Я. Тишкевича з'едналися iз 1200 вояками королiвськоi гвардii пiд проводом обозного Самуiла Осинського i 1200 вояками ордонансноi кiнноти i драгунами Заславського пiд командою Кшиштофа Корицького. 25 липня у таборi Вишневецького дiзналися, що вiйсько Кривоноса знаходиться за пiвтори милi вiд Костянтинова. Полонений козак розповiв, що Кривонiс мае намiр атакувати мiсто цiеi ночi. Вiйська воевод, що стояли трохи захiднiше Старокостянтинова, почали пiдтягуватися до мiста. Його зайняла пiхота, а кiннота стояла в полi, пильнуючи супротивника. На ранок 26 липня пiд Старокостянтиновом, бiля Росоловецькоi переправи, на лiвому березi Случi, отаборилися всi магнатськi сили. Незабаром пiдiйшов сюди ще й загiн полковника Суходольського кiлькiстю 2300 солдатiв, у тому числi 500 пiхотинцiв. З'еднанi шляхетськi вiйська досягали 10–15 тисяч воякiв.

У серединi дня 26 липня до правого берега р. Случi пiдiйшли роз'iзди козацькоi розвiдки. Вiд магнатського табору через брiд вирушив розвiдувальний загiн, якому в сутичцi вдалося полонити козака. На допитi вiн повiдомив, що у Кривоноса 50 тисяч вiйська, iз них близько двох третин складали погано озброенi повсталi селяни. Власне козаки становили не бiльше 16 тисяч чоловiк. Вiйсько Кривоноса йшло двома колонами, у першiй маючи кiнноту, у другiй – табiр iз пiшими козаками й повстанцями. Князь Ярема вирiшив вишикувати свое вiйсько вздовж Случi, маючи в тилу Старокостянтинiв. Польська армiя була вишикувана у традицiйний для себе спосiб: на правому крилi стояла кiннота Корицького i Тишкевича, на лiвому – Вишневецький зi своею кiннотою, а в центрi – пiхота з артилерiею. Князь наказав кiлькомстам охотникiв-герцiвникiв перейти рiчку та зав'язати бiй з козацькою кiннотою.

Козаки рiчкою дозволили переправитися ворожим герцiвникам. Вiдбивши iхню атаку, козаки почали переходити рiчку вбрiд. Кривонiс, певний у своiй чисельнiй перевазi, рушив у фронтальний наступ усiею своею кiннотою. В авангардi йшов Бiлоцеркiвський полк Івана Гирi. Кiнним козакам протистояв, захищаючи переправу бiля млина на рiчцi, Самуiл Осинський iз ротою мушкетерiв королiвськоi гвардii та з парою невеликих полкових гарматок, пiдтриманий батареею гармат Вишневецького. Шляхтичi понесли значнi втрати, але завдяки зосередженому гарматному вогню наступ козакiв був вiдбитий.

Далi Кривонiс кинув у бiй усi своi сили: в поле вийшла не прикрита табором пiхота. Пiсля запеклого бою козаки змушенi були вiдступити. Шляхтичi вiдразу ж нанесли контрудар кiлькома хоругвами магнатськоi кiнноти. Побачивши успiх, князь кинув у бiй усю свою кiнноту, що переслiдувала втiкачiв аж до вiддаленого на пiвтори милi козацького табору. Князь мав явний намiр на плечах вiдступаючого ворога увiрватися до укрiпленого табору.

Магнатська кiннота зайняла навколишнi горби, чекаючи на прихiд пiхоти i артилерii, необхiдноi для штурму табору. Пiхота переправилася через р. Случ лише надвечiр. Зважаючи на сутiнки, значну кiлькiсну перевагу козацькоi армii та сильний рушничний i гарматний вогонь iз табору, шляхтичi вiдмовилися вiд спроби його здобути i вiдступили на свiй берег рiчки. Я. Вишневецький, що наполягав на негайному штурмi табору, не змiг переконати у своiй правотi iнших магнатських керманичiв, передовсiм Я. Тишкевича. Того дня козацькi вiйська втратили 2–3 тисячi воякiв, не рахуючи в'язнiв, у тому числi було полонено сотника Полуяна, що, можливо, був командиром кiнноти козацького авангарду. Вiд Полуяна, який, за повiдомленням польськоi сторони, був обiзнаний з iнформацiею на рiвнi гетьманських козацьких рад, стало вiдомо про те, що аби прикрити подальший наступ на захiд Б. Хмельницького, М. Кривонiс мав завдання якнайдовше затримати сили Я. Вишневецького.

27 липня бойовi дii не велися. М. Кривонiс обмiрковував подальший хiд бойових дiй, зокрема план форсування Случi наступного дня, чекав на Корсунський полк, який прибув у район бойових дiй надвечiр. Крiм того, до М. Кривоноса пiдiйшло пiдкрiплення – понад 10 000 повсталих селян. Увечерi М. Кривонiс переправив через рiчку, вище Старокостянтинова, частину своеi кiнноти з намiром вдарити в тил шляхтичiв.

Повстанська армiя користувалася всебiчною пiдтримкою мiсцевого населення. У нiч з 26 на 27 липня 1648 року мешканцi Старокостянтинова завезли до табору Кривоноса значну кiлькiсть провiанту та пороху. Про це 27 липня стало вiдомо Я. Вишневецькому, в результатi чого бiльше 40 мiщан мiста було страчено.

Отримавши звiстку про наближення армii Б. Хмельницького, магнатська вiйськова рада, зiбрана Я. Вишневецьким, прийняла рiшення вiдiрватися вiд супротивника й вiдступити на захiд. Я. Вишневецький продовжував наполягати на штурмi табору, Я. Тишкевич так само наполягав на вiдступi, iншi командири вагалися, але позаяк князь не мав влади наказати iншим командирам чинити, як вiн вважав за потрiбне, було прийнято рiшення про вiдступ.

Готуючись до вiдступу, Я. Вишневецький наказав командиру пiхотного полку Осинському захопити до свiтанку позицii бiля броду на лiвому березi Случi i затримати протягом дня 28 липня козакiв, забезпечивши вiдступ вiйська на захiд. Щойно з'явилися першi ознаки свiтанку, магнатський обоз, гвардiйський полк i пiхота Суходольського рушили до Кульчина (30 км захiднiше Старокостянтинова), а за ними пiшла кроком кiннота.

Тим часом козацький табiр виступив у напрямi магнатського табору i на ранок 28 липня з'явився бiля рiчки, нав'язавши силам Вишневецького новий бiй, на який шляхтичi не очiкували. Коли М. Кривонiс розпочав наступ, магнатський табiр, пiхота i артилерiя вiдiйшли на вiдстань до двох миль вiд Старокостянтинова. Брiд через Случ спочатку прикривала рота пiхоти (120 солдатiв) пiд проводом Осинського, але незабаром ii змiнили драгуни Домiнiка Заславського. Пiсля свiтанку шляхтичi побачили на правому березi Случi козацьке вiйсько, вишикуване у бойовi порядки. За сигналом козаки почали форсувати рiчку. Кривонiс наступав усiма своiми силами, i шляхетський ар'ергард не витримав такого натиску. Козаки широким фронтом почали переправлятися через Случ.

На правому фланзi Максим Кривонiс поставив табiр, на лiвому – кiнноту, а в центрi – артилерiю. Таке розташування украiнськоi козацькоi армii було обумовлено недостатньою наявнiстю кiнноти, що створювало тактичну перевагу на користь армii Вишневецького. Повстанське вiйсько мало бойовий порядок, побудований за принципом сильноi взаемноi пiдтримки окремих його тактичних частин, програвало ж воно у важливому параметрi бою – маневреностi. Вiдсутнiсть необхiдноi кiлькостi кiнноти не дозволяла Кривоносу вишикувати свое вiйсько за схемою зустрiчноi, як це зробив Б. Хмельницький на Жовтих Водах та пiд Корсунем.

Швидко зорiентувавшись у ситуацii, князь повернув назад кiнноту. Магнатське вiйсько стало так: Кшиштоф Корицький i Януш Тишкевич займали праве крило, князь Вишневецький – лiве. У центрi став Суходольський, пiхота Осинського i артилерiя. Ярема Вишневецький вирiшив використати сприятливi умови й атакувати козакiв, якi щойно переправилися i ще не вишикувалися в розгорнутi бойовi порядки, кавалерiею.

Кривонiс розпочав форсування Случi лiвим крилом вiйська. Вишневецький стримав вогонь артилерii i дав наказ своiм вiйськам до вдаваного вiдступу, дозволяючи таким чином козакам переправитися. Кривонiс сприйняв це як ознаку панiки серед шляхти. Коли переправилося бiльше десяти тисяч козакiв, на них вдарила одразу вся магнатська кiннота. Козакiв з важкими втратами було витiснено за рiчку аж до табору, а магнатська кiннота повернулася на попереднi позицii. Подiбний маневр було повторено тричi.

Те, що М. Кривонiс спiймався на таку хитрiсть тричi, можна пояснити тiльки тим, що вiн покладався на свою кiлькiсну перевагу i був певний, що за наступним разом розiб'е княжу кiнноту. За третiм разом на чолi шляхетськоi атаки став сам князь Вишневецький. Перейшовши в переслiдуваннi козакiв через рiчку, Ярема атакував козацькi гармати, здобувши 4 чи 5 великих гармат, двi гакiвницi i двi ожиги (можливо, записи дiарiушiв плутають мiж собою гакiвницi i ожиги). Було здобуто 21 коронний прапор, захопленi козаками пiд Корсунем i Жовтими Водами. Лiве крило i центр козацького фронту припинили iснування. Незайманим лишився лише табiр. Переправлена попередньо на лiвий берег Случi козацька кiннота не наважилася вдарити в тил силам Вишневецького.

Я. Вишневецький хотiв, використовуючи i тактичну i психологiчну перевагу, вдарити кiннотою на табiр. Не погодився на це Тишкевич, що з одного боку викликало озлоблення князя, а з другого – похитнуло авторитет киiвського воеводи серед його солдатiв. Не маючи iншого виходу, князь облишив козацький табiр у спокоi, прикрився ар'ергардом i розпочав вiдступ далi на захiд, через Кульчин до Збаража. М. Кривонiс незабаром перейшов на другий берег Случi й зайняв Старокостянтинiв.

Втрати козакiв i повстанцiв протягом дводенноi битви скорiш за все становили вiд 4000 до 10 000 вбитими i пораненими, тодi як шляхтичi навряд чи втратили бiльше як 500 вбитих. Битва iз стратегiчноi точки зору не мала великого значення i не вплинула на подальший хiд подiй. Марш Кривоноса не був зупинений – його корпус незабаром зайняв Волинь i Подiлля, а також узяв в облогу Кам'янець. Козаки не змогли зв'язати магнатськi сили до моменту пiдходу головних сил козацько-татарського вiйська Богдана Хмельницького, який ЗО липня ще перебував у Паволочi.

Вiйськова кампанiя Я. Вишневецького на Волинi та його нещадна розправа з повстанцями страшенно роздратувала козакiв. Якщо у кiнцi червня 1648 року Б. Хмельницький i старшина, якi перебували у Чигиринi, вирiшили припинити вiйськовi дii, дожидаючись повернення свого посольства з Варшави, та вiдпустили татар до Криму з ясиром, то тепер (у липнi 1648 р.) страх перед утратою своеi провiдноi ролi примусив Б. Хмельницького перервати миролюбну полiтику й знову взятися до збройноi боротьби. Уже на початку липня 1648 p. вiн проводить мобiлiзацiю i стягуе до себе лiвобережнi полки, викликае собi на помiч татар. 20 липня 1648 року Б. Хмельницький зi своiм штабом стояв уже в Паволочi. Вiн надiслав листа до князя Заславського, де мотивував припинення перемир'я провокуючими дiями та свавiллям князя Яреми Вишневецького, якi, мовляв, обурили й роздратували увесь украiнський народ.

Протягом серпня 1648 року польський уряд для придушення всенародного повстання в Украiнi сформував армiю в районi Глинян (поблизу Львова) та бiля замку Човганський Камiнь. Це вiйсько мало 80–90 гармат i нараховувало 32 тисячi воякiв шляхетського ополчення, 8 тисяч нiмецьких найманцiв i 40–50 тисяч шляхетських слуг i обозноi челядi. Рiч Посполита переживала перiод мiжкоролiв'я, i вiдсутнiсть твердоi влади проявилася у неспроможностi панiвних кiл створити едине командування каральними вiйськами. Для керiвництва вiйськом було обрано трьох полководцiв (регiментарiв) – князя Домiнiка Заславського, коронного пiдчашого Миколу Остророга i коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Регiментарi не були одностайнi у своiх рiшеннях i не мали авторитету серед вiйська, якому бракувало едностi i дисциплiни. На початку вересня 1648 року короннi вiйська виступили з мiсць свого базування на Волинь. Назустрiч iм iз району Маслового Ставу через Бiлу Церкву – Паволоч – Погребище – Хмiльник на Старокостянтинiв рушила украiнська армiя (бiля 30 тисяч воякiв) i загiн буджацьких татар (бiля 600 воякiв).

Пiд Пилявцями, на правому березi рiчки Ікви (за iншими даними – Пиляви), украiнське вiйсько збудувало добре укрiплений табiр. Окремо на лiвому фланзi головних сил украiнськоi армii розташувалась кiннота Максима Кривоноса. Козацька пiхота зайняла греблю, що сполучала обидва береги рiчки, i збудувала на нiй шанцi. 19 вересня 1648 року пiдiйшло польське вiйсько i стало табором на протилежному березi рiчки. Вирiшальна битва розпочалась 21 вересня 1648 року запеклими боями за греблю через р. Ікву. Польськi хоругви пiд командуванням Я. Тишкевича, Йордана i Осинського розпочали штурм украiнського табору i зумiли вiдкинути козацькi застави, що обороняли греблю. Короннi пiдроздiли вiдразу ж через неi почали переходити на правий берег i утворили плацдарм для подальшого наступу.

Протягом другого дня козацька пiхота вiдбила своi позицii на греблi. У нiч на 23 вересня 1648 року до козацького табору прибув на допомогу 4-тисячний загiн буджацьких татар, очолюваний Айтимир-мурзою та Адлает-мурзою (на думку деяких дослiдникiв, татари прибули лише 25 вересня 1648 року, а гучнi вигуки i мушкетна стрiлянина у козацькому таборi нiбито на честь прибулих союзникiв мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування. Вранцi 23 вересня 1648 року украiнська армiя (лiвим флангом командував М. Кривонiс, центром – І. Чорнота, правим – К. Пiвторакожух) вишикувалася в бойовi порядки на полi бою. Першою нанесла удар шляхетська кiннота. Витримавши потужний натиск ворожих хоругв, украiнська пiхота за пiдтримки артилерii розпочала контрнаступ. Козацькi полки швидко захопили греблю, перейшли на лiвий берег i почали шикуватись у бойовi порядки. Не витримавши натиску i пiддавшись зростаючiй панiцi, польськi вiйська почали безладно вiдступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування вiдкликало з поля бою всi пiдроздiли i розпорядилося пiдготуватись до вiдходу табором. Пiд вечiр, наздоганяючи ворога, украiнська армiя на чолi з самим гетьманом Б. Хмельницьким дiйшла аж до перших рядiв польського табору. В нiч на 24 вересня 1648 року польське командування розпочало вiдступ, який незабаром перетворився на панiчну втечу.

Украiнська армiя захопила всю ворожу артилерiю (92 гармати) та величезний обоз з матерiальними цiнностями. Загальна вартiсть трофеiв перевищувала 7 млн злотих. Блискуча перемога украiнськоi армii в Пилявецькiй битвi мала велике военно-полiтичне значення. В результатi битви пiд Пилявцями польську армiю було розгромлено, повнiстю звiльнено Волинь i Подiлля, складалися сприятливi умови для визволення всiх захiдноукраiнських земель. Пiсля перемоги пiд Пилявцями польську шляхту в Украiнi ще довго глузливо називали «пилявчиками».

Отже, намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавiлля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанцiв короннi вiйська. Козаки не тiльки витримали удар, а й протягом короткого часу тричi розгромили ворога: у битвах пiд Жовтими Водами i пiд Корсунем у травнi 1648-го та пiд Пилявцями у вереснi цього ж року. Вже в ходi цих баталiй яскраво виявився вiйськово-стратегiчний талант Б. Хмельницького. Успiхи повстанцiв на початковому етапi боротьби значною мiрою пояснюються двома вдалими органiзацiйними кроками гетьмана: залученням на свiй бiк реестрового козацтва та використанням зовнiшньополiтичноi пiдтримки.

Окрилений успiхом перших серйозних вiйськових операцiй, Б. Хмельницький продовжуе похiд на захiд, бере в облогу спочатку Львiв (8 – 26 жовтня), а згодом Замостя (6 – 21 листопада). Для органiзацii боротьби мiсцевого населення Белзького, Волинського i Руського воеводств проти шляхетського панування вiн вiдправив у рiзнi райони своi полки. Вони не тiльки органiзували мiсцеве населення у загони, але й допомагали iм у реальних вiйськових дiях. До середини листопада 1648 року вони разом iз загонами мiсцевих повстанцiв звiльнили весь захiдноукраiнський регiон.

Восени 1648-го Богдан Хмельницький зупинив наступ i уклав перемир'я пiд Замостям. Обставини таких дiй iсторики пояснюють насамперед тим, що у цей час гетьмана турбувала проблема боездатностi власного вiйська, адже з численними перемогами накопичувалася i втома повстанцiв. Частина полкiв за наказом гетьмана почала дiяти самостiйно, iнша незначна частина вiйська, захопивши трофеi, самовiльно його полишала. Ситуацiя в украiнському вiйську ускладнювалася нестачею коней та облоговоi артилерii. Свою роль вiдiгравали вiдiрванiсть вiд баз постачання, голод, епiдемii. Вiйськовi сили гетьмана у цей час обмежувалися лише 30–40 тисячами воякiв. До того ж, насувалася зима, а до ведення бойових дiй у зимових умовах вiйсько не було пiдготовлене.

Не мiг у цей час Б. Хмельницький повною мiрою розраховувати i на кримських татар. Перед наступом на Львiв украiнське вiйсько у вереснi 1648 року неподалiк вiд Ямполя з'едналося з ордою Крим-Гiрея. За свiдченням деяких джерел, татари обiцяли свою пiдтримку лише на мiсяць. І справдi, пiсля облоги Львова, обтяженi здобиччю, основнi сили орди на чолi з калга-султаном (першим заступником хана) повернулися до Криму, а з Б. Хмельницьким залишилася лише незначна частина формувань Тугай-бея.

Козацька старшина, яка вже достатньо змiцнила своi позицii, побоювалася подальшого наростання народноi боротьби. Вона бажала закрiпити своi позицii юридично, пiдписавши з поляками перемир'я. Гетьман також чудово розумiв, що виснажене та розбурхане военними дiями украiнське суспiльство термiново необхiдно було взяти пiд контроль, визначити подальшi своi дii з огляду на можливi перспективи для украiнських земель. Б. Хмельницький пiшов на хитрiсть: вiн дозволив радикально налаштованiй частинi вiйська пiти на безнадiйний штурм Замостя i використав цю невдачу для змiцнення власних позицiй.

Осiння кампанiя 1648 року пiсля Пилявецькоi битви проводилася не стiльки з метою включення захiдного регiону до складу козацькоi держави, скiльки для визнання Рiччю Посполитою за Украiною (Руссю) таких самих прав, якi мало Велике князiвство Литовське. Причому цi сподiвання пов'язувалися з обранням на трон нового короля (Владислав IV помер у травнi 1648 року) Яна Казимира.

Б. Хмельницький та його прибiчники припустилися, на думку деяких iсторикiв, стратегiчноi помилки, яку згодом так i не вдалося виправити: замiсть того щоб укрiпитися на захiдних кордонах (як це радили М. Кривонiс i П. Головацький), вони пiшли 21 листопада 1648 року на укладення перемир'я з Яном Казимиром, згiдно з яким передбачалося повернення козацькоi армii в Украiну. Поряд з цим Б. Хмельницький вiдмовився (крiм окремих випадкiв) вiд надання будь-якоi допомоги шляхтичам, якi наважувалися повернутися до своiх володiнь, наполiг на збереженнi козацьких прав за тими селянами i мiщанами, якi продовжували перебувати у складi козацькоi армii. 20 лютого 1649 року у Переяславi розпочалися украiнсько-польськi переговори. iх перебiг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки торiшньоi боротьби, вперше сформулював свою основну державницьку програму. У подальшому ii було розвинено пiд час його квiтневих переговорiв з московським посольством Г. Унковського. Посли вiд польського короля вручили Б. Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву i стяг. Нова полiтична програма гетьмана мiстила першочерговим завданням включення до складу Украiнськоi держави захiдного регiону. Згiдно з умовами укладеного 25 лютого 1649 року з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономii козацькоi Украiни, кордон якоi з Рiччю Посполитою мав проходити по рiчках Горинь, Прип'ять, м. Кам'янцi-Подiльському. Польським пiдроздiлам, урядовцям i шляхтi було заборонено переходити цю лiнiю кордону.

23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький на чолi повстанського вiйська трiумфально вступив до Киева. Його зустрiчали як «украiнського Мойсея», що «визволив свiй народ вiд польського рабства».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-a-kolyada/bitva-p-d-berestechkom-1651/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения